Тематичний напрям 1

Тематичний  напрям 1.

Теоретико-методологічні основи сучасної економічної теорії

 

Іліуц Коріна Георгіївна,
Буковинський державний фінансово-економічний університет,
V курс, спеціальність «Фінанси і кредит»

ДІАГНОСТИКА ФІНАНСОВГО СТАНУ ПІДПРИЄМСТВА

 

Актуальність проблеми. За ринкових відносин,  істотного розширення прав підприємств у галузі фінансово-економічної діяльності значно зростає роль своєчасного та якісного аналізу фінансового стану підприємств,  оцінки їхньої ліквідності,  платоспроможності та фінансової стійкості, пошуку шляхів підвищення і зміцнення фінансової стабільності.

Особливого значення набуває своєчасна та об'єктивна оцінка фінансового стану підприємств різноманітних форм власності, оскільки жоден власник не повинен нехтувати потенційними можливостями збільшення прибутку (доходу) фірми,  які можна виявити тільки на підставі своєчасного й об'єктивного аналізу фінансового стану підприємства. 

Також ринкові умови вимагають від підприємств збільшення ефективності виробництва,  конкурентоспроможності продукції та послуг на основі втілення досягнень науково-технічного прогресу, ефективних форм господарювання,  активізації потенціалу підприємства та інше.  Щоб забезпечити стійкість та розвиток підприємства в сучасних умовах управлінському персоналу необхідно реально оцінювати фінансовий стан як свого підприємства, так і конкурентів.

Систематичний аналіз фінансового стану підприємства дає змогу менеджеру оцінити дохідність будь-якого об'єкта. Проведений аналіз фінансового стану підприємства дає змогу кредиторам та інвесторам мінімізувати свої ризики за позиками та внесками,  а також необхідне диференціювання відсоткових ставок.

Актуальність проблеми, її теоретична і практична значущість обумовили вибір теми наукової статті.  

Аналіз економічної літератури свідчить про наявність різноманітних тлумачень сутності фінансового стану та визначень фінансової стійкості.

Постановка проблеми. При всій значимості проведених наукових досліджень окремі питання щодо визначення методів,  принципів,  видів діагностики фінансового стану підприємства вивчені недостатньо і потребують подальшого розвитку.

Мета дослідження. На основі літературних джерел проаналізувати визначення поняття «діагностика фінансового стану підприємства»,  доповнити або розширити існуючі методи,  принципи та запропонувати власні види діагностики фінансового стану підприємства..

Виклад основного матеріалу дослідження. Діагностика не є чимось новим у розвитку економіки вітчизняних підприємств.  Від визначення і оцінки стану функціонування суб'єктів економічного процесу залежить розроблення комплексу профілактичних заходів, рекомендацій і процедур, спрямованих на поліпшення цього стану або попередження несприятливих для його функціонування ситуацій і подій у невизначеному ринковому середовищі. Тобто економічна діагностика повинна виступати як обґрунтована та достовірна процедура, від якої залежить подальший напрям дій суб'єкта господарювання. Будь-який невірно зроблений діагностичний висновок може звести нанівець усі зусилля і сподівання підприємства на ринку в пошуку стабільності чи кращих перспектив розвитку [2, 53].

Термін «діагностика» походить з грецького diagnōstikόs -  здатний розпізнавати, і розглядають його як вчення про методи і принципи розпізнавання проблемних ситуацій (хвороб у медицині, поломок у пристроях, незадовільних результатах функціонування економічних об'єктів)  і постановки діагнозу.  Іншими словами діагностика передбачає розпізнавання стану об'єкта за другорядними ознаками;  дослідження стану об'єкта; формування уявлення про об'єкт.

Щодо економічних об'єктів, то на сьогодні в науковій літературі можна знайти різні підходи до визначення діагностики. Досі не вироблено єдиної концепції, не визначено її змісту і функцій, різноманіття панує у методичному апараті.

Аналіз літературних джерел з проблеми діагностики стану підприємства дозволяє зробити висновок про те, що існує безліч різних підходів до визначення сутності діагностики.

Вчені О.В.Раєвнєва і С.О.Степуріна в [3]  вказують,  що термін «діагностика» (від грец.  diagnostikos  -  здатний розпізнавати)  означає розпізнавання стану об'єкта,  в тому числі й економічного,  що відповідає традиційній термінології економічного аналізу. Незважаючи на істотну багатоваріантність змісту терміну «діагностика», більшість авторів трактують її як розпізнавання стану об'єкта,  що досліджується, як у ретроспективному, так і перспективному періодах.

Науковець О.Є.Найденко у [1]  визначає,  що діагностика -  це комплекс заходів по оцінці стратегічного потенціалу підприємства. Результатом діагностики має бути діагноз -  визначення та описання поточного і перспективного стану підприємства, його основних проблем та шляхів їх вирішення.  Також автор зазначає,  що центральним питанням у діагностиці є становлення симптомів ускладнень чи можливостей,  а виявлення симптомів допомагає визначити основні проблеми. 

Отже, можна узагальнити трактування діагностики різних авторів наступним чином:  діагностика -  це здатність розпізнавати стан та встановлювати діагноз обраного об'єкта по певним параметрам у будь-якому часі (минулий, теперішній, майбутній).

Наступним етапом буде розглядання поняття діагностики фінансового стану підприємства.

О.А.Сметанюк в [4]  пропонує наступне визначення поняття діагностики фінансового стану підприємства: «Під діагностикою фінансового стану підприємства розуміється ідентифікація стану об'єкта через реалізацію комплексу дослідницьких процедур,  направлених на виявлення домінантних факторів такого стану, симптомів та причин виникнення проблеми або можливих ускладнень, оцінку можливостей підприємства реалізувати стратегічні і тактичні цілі, підготовку необхідної інформаційної бази для прийняття рішення».

Таке поняття як «фінансова діагностика» -  синонім до поняття «діагностика фінансового стану», пропонує С.В.Приймак у [2] .

Отже,  вона вважає,  що «фінансова діагностика -  це процес ідентифікації якості фінансового стану підприємства та визначення чинників,  які впливають на його фінансові параметри».  Автор не повністю розкрив сутність поняття.  Так,  діагностика ідентифікує якість фінансового стану,  але вона не тільки визначає чинники,  які впливають на фінансові параметри підприємства, а і виявляє причини, що зумовили зміну тих чи інших параметрів.

Особливості методик та моделей фінансової діагностики у значній мірі визначаються інформаційними потребами користувачів результатів діагностики. Залежно від інститутів, що здійснюють аналітичні процедури доцільно виокремити внутрішню (забезпечується контролінгом чи іншими аналітичними службами підприємства) та зовнішню (здійснюється рейтинговими агенціями, незалежними аудиторами, фінансовими аналітиками та посередниками, банками) діагностику фінансового стану. В статті виокремлено три методичні підходи до фінансової діагностики:

- традиційний, що ґрунтується на застосуванні стандартних аналітичних прийомів (горизонтальний та вертикальний аналіз, трендовий аналіз, аналіз відносних показників, порівняльний аналіз, факторний аналіз) і передбачає вивчення простих формалізованих залежностей між окремими позиціями фінансової звітності на основі обчислення декількох груп  показників та порівняння їх значень з нормативними, середньогалузевими та в динаміці;

- бальна система оцінювання, яка передбачає використання стандартного набору аналітичних процедур та розрахунок декількох груп показників. Залежно від значень фінансових показників вони оцінюються певною кількістю балів на підставі спеціально розробленої шкали. Інтегральний показник розраховується як сума отриманих балів за визначеними показниками. Залежно від набраних балів та відповідно до рейтингової шкали позичальнику присвоюється певний рейтинг чи клас;

- математично-статистичне моделювання, яке передбачає широке використання економетричних методів обробки фінансової інформації, таких як дискримінантний аналіз, логістична регресія тощо. Підхід репрезентує передову практику фінансової діагностики і знайшов своє використання в практичній діяльності провідних фінансових інститутів, рейтингових агентств та великих компаній.

Аналіз вітчизняної теорії і практики фінансової діагностики підприємств засвідчив, що у переважній більшості випадків для цілей діагностики використовується традиційний підхід. Саме тому вади практики фінансової діагностики в Україні випливають із недоліків традиційного підходу: відсутність достатнього наукового обґрунтування критичних значень фінансових показників, їх комбінацій, що включаються в окремі методики; нехтування можливостями економетричних методів обробки інформації, майже повне ігнорування показників, що характеризують вартість підприємства та його чисті грошові потоки. Ці недоліки зумовлюють однобічність та суб’єктивність результатів фінансової діагностики. Суттєвою вадою практики фінансової діагностики в Україні є фактично повна відсутність оцінки ефективності відповідних методик. Це дає підстави припустити, що діагностика фінансового стану підприємств в Україні здебільшого не виконує притаманні їй функції. Для підвищення ефективності фінансової діагностики слід більш активно використовувати системи діагностики, що ґрунтуються  на економетричних методах обробки фінансової інформації. Одним із варіантів вирішення завдання удосконалення фінансової діагностики є використання рейтингової системи оцінювання підприємств.  

Аналіз методик та систем рейтингової оцінки показує, що рейтингування це процес постійного удосконалення джерел, каналів та інструментів збору аналітичної інформації з одного боку, та удосконалення методів обробки інформації – з іншого. У дисертації запропоновано новий підхід до побудови рейтингової моделі діагностики фінансового стану, який базується на комбінації дискримінантного аналізу та логістичної регресії. Як доводять у своїх працях німецькі економісти Х. Майєр та Г. Георг, на користь використання логіт-моделі для цілей рейтингування слугує та обставина, що логістична регресія не вимагає нормального розподілу незалежних змінних та рівності дисперсійно-коваріаційних матриць. До того ж, оперуючи не надто обмежувальними припущеннями логіт-модель забезпечує достатньо чітке розмежування фінансово стійких від фінансово неспроможних підприємств. Саме тому, для цілей побудови системи рейтингування доцільним є поєднання дискримінантного аналізу, який дозволяє розрахувати інтегральний показник із залученням великої кількості показників та їх селекцію, а також методу логістичної регресії, який дозволяє уникнути проблеми зони невизначеності та рестриктивних обмежень, притаманних дискримінантному аналізу.

Запропонована схема розробки рейтингів включає в себе такі етапи:

1. Збір та систематизація матеріалів фінансової звітності підприємств, які включені до вибіркової сукупності.

2. Розрахунок інтегрального показника фінансового стану (Z). Для цього використовується дискримінантна модель Терещенка для відповідної групи підприємств добувної промисловості.

3. Розрахунок параметрів регресії. Незалежною змінною при цьому є значення інтегральних показників по вибірковій сукупності підприємств, розраховані з використанням дискримінантної моделі.

4. Побудова моделі логістичної регресії з використанням знайдених параметрів (P = f (Z)), для якої залежна змінна дискримінатної функції слугує незалежною змінною в логістичній регресії.  

5. Побудова шкали рейтингів з використанням визнаних у міжнародній практиці позначень.

6. Визначення рейтингу підприємства, яке не належить до вибіркової сукупності.

За будь-яких значень параметрів регресії, незалежних змінних та інтегрального показника верхня та нижня межа розрахункових значень у логіт-моделі складає відповідно 1 та 0. Чим більше значення Р наближається до одиниці, тим вища ймовірність неплатоспроможності підприємства, а отже, тим нижчий його рейтинг і навпаки. Для розробки моделі рейтингування були використані результати обробки фінансової звітності вибіркової сукупності підприємств добувної промисловості України. Величина вибірки складає 56 підприємств, з них 31 підприємство зі стійким фінансовим станом та 25 підприємств знаходяться у стані фінансової кризи, чи яким загрожує дефолт. Обґрунтована з використанням знайдених параметрів логістичної регресії модель рейтингової оцінки підприємств добувної промисловості має такий вигляд:

 

                                                    P    =  ,                                      ( 1.1.)

 

де:  P = „Prob (event)” приймається як оцінка того, що настане певна подія (наприклад, дефолт, коли Р наближається до одиниці і навпаки).

Ймовірність настання дефолту підприємства, яке не належить до вибіркової сукупності, можна визначити на основі розрахунку інтегрального показника фінансового стану та підстановки отриманого значення у логіт-модель. Результатом рейтингування підприємства є присвоєння йому певного рейтингу згідно зі шкалою класифікації. Рейтинг слід інтерпретувати таким чином: якщо значення показника є меншим, ніж його критичне значення, то підприємство вважається фінансово нестійким; якщо ж навпаки - то підприємству в найближчій перспективі фінансова криза не загрожує. Чим далі знаходиться значення оціночного показника від так званої точки поділу, тим нижче чи вище знаходиться підприємство у заздалегідь побудованій рейтинговій шкалі. 

Розроблена в дисертації шкала рейтингів прив’язана до значень показника ймовірності настання дефолту (PD), який виражено у відсотках. Чим більше наближається значення ймовірності до нуля, тим вищим буде рейтинг підприємства і навпаки. Розбивка загальної шкали на рейтингові класи залежить від інтенсивності приросту ймовірності дефолту залежно від значень незалежної змінної. Враховуючи результати проведеного групування та з використанням визнаних у міжнародній практиці позначень щодо рейтингів  (від А до D) в роботі розроблена авторська система рейтингування підприємств добувної промисловості України (табл. 1). Аналогічним чином можна побудувати системи рейтингів для підприємств та організацій інших видів діяльності.

Таблиця 1

Система рейтингової оцінки підприємств 

Рівень	Рейтинг	PD, в %	Оцінка
ІНВЕСТИЦІЙНИЙ	ААА	0 – 0,3	Найвищий рівень спроможності виконувати зобов’язання та найменша ймовірність дефолту.
	АА+ АА АА-	0,31 – 3,0 3,1 – 6,0 6,1 – 9,0	Високий рівень спроможності виконувати зобов’язання.
	А+ А А-	9,1 – 15,0 15,1 – 20,0 20,1 – 25,5	Вище середнього рівень спроможності виконувати зобов’язання, однак існують окремі недоліки в економічному розвитку.
	ВВВ+ ВВВ ВВВ-	25,6 – 30,0 30,1 – 35,0 35,1 – 39,0	Достатній рівень спроможності виконувати свої зобов’язання, однак недостатній рівень захисту щодо можливих ризиків економічної діяльності.
СПЕКУЛЯТИВНИЙ	ВВ+ ВВ ВВ-	39,1 – 45,0 45,1 – 50,0 50,1 – 54,0	Спекулятивні вкладення. Помірна здатність до виконання зобов’язань. Високий рівень залежності від актуальних тенденцій економічного розвитку.
	В+ В В-	54,1 – 60,0 60,1 – 65,0 65,1 – 69,0	Спекулятивні вкладення з недостатнім рівнем спроможності щодо сплати відсотків у довгостроковому періоді.
	ССС	69,1 – 80,0	Високий спекулятивний рівень. Небезпека припинення виконання зобов’язань та дефолту.
	СС	80,1 – 93,4	Високий спекулятивний рівень. Висока ймовірність дефолту.
	С	93,5 – 99,7	Дуже високий спекулятивний рівень. Надзвичайно висока загроза дефолту.
	D	99,8 – 100	Максимально високий спекулятивний рівень. Дефолт.

 

За аналогом з практикою присвоєння рейтингів провідними рейтинговими компаніями, наведена система рейтингів поділяється на два рівня: інвестиційний (більш надійний) та спекулятивний, який характеризує так звані спекулятивні вкладення з підвищеним рівнем ризику. У дисертації досліджено ключовий аспект методики рейтингування, який ґрунтується на економетричному аналізі кількісних фінансових індикаторів. Для одержання більш об’єктивних оцінок отриманий базовий рейтинг необхідно коригувати на спеціальні поправки, що враховують результати якісного аналізу підприємства.

Висновки. Діагностика фінансового стану підприємства покликана забезпечувати комплексне виявлення,  аналіз,  ліквідування та прогнозування проблем підприємств з метою забезпечення прийняття випереджуючих управлінських рішень,  спрямованих на досягнення його стратегічних та тактичних цілей. Саме знання принципів, методів, функцій та видів діагностики (тобто знання теоретичних засад) дозволяє точно поставити діагноз та виявити причини будь-яких негативних або позитивних показників та тенденцій. Саме вміння діагностування  фінансового стану дозволяє підприємству підтримувати стійкий його розвиток. 

Основними завданнями діагностики фінансового стану є:

- дослідження рентабельності та фінансової стійкості підприємства;

- дослідження ефективності використання майна (капіталу) підприємства,  забезпечення підприємства власними обіговими коштами;

- об'єктивна оцінка динаміки та стану ліквідності,  платоспроможності та фінансової стійкості підприємства;

- оцінка становища суб'єкта господарювання на фінансовому ринку та кількісна оцінка його конкурентоспроможності;

- аналіз ділової активності підприємства та його становища на ринку цінних паперів;

- визначення ефективності використання фінансових ресурсів.

Отже, фінансовий стан об'єкта інвестування на сучасному етапі розвитку економічних відносин є найважливішою характеристикою надійності, стійкості й ділової активності підприємства. Лише за умови його стабільності можливо здійснювати активну інвестиційну й інноваційну діяльність, випускати конкурентоздатну продукцію,  динамічно розвиватися й посідали лідерське становище в галузі.

Список використаних джерел:

1. Найденко О.Є.  Методика діагностики стану внутрішнього середовища підприємства // Вісник Східноукраїнського нац. ун-ту ім. В.Даля. - 2005. - №2 (84). - С.162-170.

2. Приймак С.В.  Діагностика фінансового стану підприємства в системі контролінгу: Автореф. дис.... канд. екон. наук / 08.00.08. - К.: Ін-т економіки та прогнозування НАН України, 2007. - 20 с.

3. Раєвнєва О.В.,  Степуріна С.О.  Моделювання фінансової діагностики стану підприємства // Економіка і регіон. - 2005. - №3 (6). - С.74-80.

4. Сметанюк О.А. Діагностика фінансового стану підприємства в системі антикризового управління: Автореф. дис.... канд. екон. наук / 08.06.01. - Хмельницький: Хмельницьк. нац. ун-т, 2006. - 20 с

 

Копистира Арсеній Миколайович,

кандидат економічних наук, доцент,
кафедра світового господарства і
міжнародних економічних відносин,
Київський національний університет імені Тараса Шевченка

МЕТОДОЛОГІЧНІ ПРОБЛЕМИ ВИЗНАЧЕННЯ КОРУПЦІЇ ЯК ФЕНОМЕНУ СОЦІАЛЬНИХ СИСТЕМ

Стаття присвячується систематизації теоретичного доробку у сфері визначення корупції. Виділяються рівні дослідження корупції та визначаються основні переваги та недоліки окремих груп визначень.
Ключові слова: корупція, корупційна поведінка, ренто-орієнтована поведінка, дискреційна влада, системна корупція 

Статья посвящается систематизации теоретических наработок в сфере определения коррупции. Выделяются уровни исследования коррупции и определяются основные преимущества и недостатки отдельных групп определений.
Ключевые слова: корупция, корупционное поведение, рентоориентированное поведение, дискреционная власть, системная коррупция 

The article is dedicated to systematization of theoretical work on corruption definition. The levels of corruption investigation are marked out and main advantages and shortages of different groups of corruption definitions are identified.
Key words: corruption, corrupt behavior, rent-seeking, discretion power, systemic corruption 

В сучасних умовах глобальної фінансової кризи особливо гостро постає питання дослідження явища корупції, її причин та механізмів розвитку. Це питання широко обговорюється у науковій літературі, зокрема значний внесок зробили Дж. Най, Д.Г. Бейлі, Г.Г. Верлін, Р. Клітгаард, А.Мішра, A.K Джейн, Я. Ван Клаверн, К. Дж.Фрідріх, І. Сеніор, В. Танці, С. Седе та Н.А. Густавсон, економісти Норвезької Агенції зі співробітництва задля розвитку, Трансперенсі Інтернешинел та ООН тощо. Однак наразі дослідники не дійшли згоди щодо визначення поняття корупції. У цьому дослідженні основна увага приділяється систематизації наукового доробку з цієї проблеми та виявлення основних переваг та недоліків окремих дефініцій корупції.

Сучасний етап дослідження корупції триває з початку 1960-х років, перші дослідження цієї проблеми з точки зору економіки з’явилися з другої половини 1970-х років. Однак і дотепер автори не дійшли згоди про те, що ж саме становить собою явище корупції, тому і не існує загальноприйнятого визначення цього поняття. У цілому, різні суспільства мають різні моральні, політичні та адміністративні бачення того, яка діяльність є корупційною, а яка ні. Однак для цілей економічного аналізу більшість запропонованих у науковій літературі визначень, хоч і не є вичерпними, виявляються достатніми, щоб охарактеризувати основні причини, способи здійснення та наслідки корупції. В існуючих дослідженнях автори перш за все дають своє власне визначення, або ж посилаються на певне сформульоване їхніми попередниками визначення виходячи з того, що необхідно виміряти або змоделювати. Однак можна виділити два основних рівні дослідження корупції як явища (див. Рис.1): на першому вивчається корупція як форма індивідуальної поведінки уповноваженої особи за певних умов і мотивів та з певними наслідками, на другому досліджується корупція, яка виходить за межі індивідуального вибору і стає системною проблемою.

 

Рис. 1. Рівні дослідження корупції

 

Корупція як індивідуальна поведінка уповноваженої особи історично почала розглядатись і часто досліджується і тепер у межах державного сектору економіки. Тобто один чи всі учасники корупційної трансакції є державними службовцями. Причини вибору науковцями таких меж дослідження, на нашу думку, пов’язані з роллю держави в економіці, це

·          ключова роль у розподілі і перерозподілі ресурсів в економіці, а часто і монопольне володіння певними ресурсами;

·          роль регулятора на ринках;

·          монопольне положення у створенні низки суспільних благ;

а також з механізмами, які дають можливості для отримання фактичних і статистичних даних щодо корупційних дій у державному секторі, це:

·          наявність правової та морально-етичної регламентації діяльності державних службовців,

·          наявність механізмів контролю діяльності державних службовців.

Усі визначення корупції, що охоплюють індивідуальну поведінку посадової особи у межах державного сектора, можна розділити на три типи[1] у залежності від акцентуванні уваги на

1) державі як учаснику корупційних відносин,

2) ринковому механізмі у виникненні корупції,

3) порушенні суспільних інтересів при корупційних діях.

До першого типу відносяться визначення корупції, сформульовані Дж. Наєм, Д.Г. Бейлі, Г.Г. Верліном, Р. Клітгаардом, А.Мішрою, A.K Джейном тощо, а також частина визначень, що використовуються Світовим Банком, ООН та Трансперенсі Інтернешинел. Зазначений тип визначень зосереджується на відносинах між державою та суспільством. З одного боку виступає держава в особі держслужбовців чи політиків, будь-кого, хто обраний чи призначений на владну посаду і має право розподіляти обмежені державні фонди від імені держави чи уряду, а з іншого – будь-які фізичні чи юридичні приватні особи. Корупція виникає, коли держслужбовці чи політики допускають нецільове використання наданих їм повноважень.

Зокрема, Дж.Най розглядає корупцію як поведінку, яка відхиляється від формальних обов’язків, передбачених займаною посадою, зумовлену приватним (особистим, сімейним, дружнім) матеріальним чи статусним зиском, або яка порушує існуючі правила шляхом здійснення впливу з приватними інтересами [4, p. 315; 26, p. 417]. Д.Г.Бейлі [5] зазначає, що корупція, яка найчастіше проявляється в актах хабарництва, є загальним терміном, що означає неналежне використання влади з міркувань особистої вигоди, яка не обов’язково має грошовий вираз. Г.Г. Верлін [42] більш конкретно визначає корупцію як використання державних фондів на приватні цілі. Р. Клітгаард [20] тлумачить корупцію як зловживання службовим становищем для досягнення приватних цілей, а також пропонує формулу корупції:

Корупція = монополія+дискреційна влада – підзвітність                                              [21]

А.Мішра наголошує, що у найбільш загальному вигляді корупцію можна визначити як «поведінку, коли не виконуються формальні обов’язки заради приватної вигоди» [23, p. 3]. А. Шляйфер та Р.Вішни розглядають корупцію як продаж державними службовцями державної власності заради особистої вигоди [34, p. 599]. С.Роуз-Акерман визначає крупцію як платежі, що нелегально надаються державним службовцям з метою отримання вигоди або уникнення витрат [31, p. 9]. А.К. Джейн визначає корупцію як дії, за яких службове положення використовується з метою отримання особистої вигоди і при цьому порушуються правила гри [16, р. 73]. До визначень першого типу належать і частина з тих, що закріплені у документах міжнародних організацій, таких як ООН, Світовий банк та Трансперенсі Інтернешинел (див. Рис. 2).

У межах таких визначень для виникнення та збереження корупції необхідно принаймні три умови: 1) дискреційна влада (держслужбовець повинен мати змогу на власний розсуд впливати на розробку чи застосування регуляторних правил); 2) економічна рента (дискреційна влада повинна дозволяти отримання ренти чи створення джерел для її отримання); 3) слабкі інституції (стимули, що існують у законодавчих, виконавчих та судових інституціях є такими, що у держслужбовців залишаються стимули для використання дискреційної влади щоб отримувати та створювати ренту) [3, p. 633].

Недоліками таких визначень є: по-перше, зосередженість лише на державному секторі і не врахування корупції у приватному секторі; по-друге, акцентація уваги на розподілі між державним і приватним секторами, який на практиці завжди обумовлюється історичними, соціальними та правовими факторами і для кожної економіки вона буде власним; по-третє, зосередження на приватній вигоді державного службовця як меті корупційного діяння у той час, як на практиці не завжди має місце саме приватна вигода; по-четверте, прив’язка оцінювання корупційності діяння до певних правових чи інших норм, які на практиці також залежать від політичних, історичних та соціально-культурних умов.

На практиці існує безліч випадків корупційної взаємодії між приватними особами, що негативно впливає на суспільство. Так відбувається, наприклад, коли певні підприємства домовляються про підвищення цін, встановлення певних спільних умов, які шкодять третім особам тощо. Такі дії повинні визначатись, класифікуватись і каратись відповідними регуляторами на ринках чи безпосередньо судовою системою. Саме тому зазначені відносини зазвичай не включаються до визначення корупції, а класифікуються просто як незаконні дії (проступок чи злочини). Існують також корупційні за своєю природою дії, які відбуваються виключно у приватному секторі і не несуть якихось наслідків для суспільства

Рис. 2. Визначення корупції у документах міжнародних організацій.

 

(наприклад, дача чайових офіціанту для того, щоб зайняти кращий столик у ресторані). У цьому випадку важко довести якусь роль держави у зазначеному процесі, оскільки він тягне за собою лише обмін доходами між приватними агентами. Оскільки і можливі економічні втрати однієї з сторін тут будуть виключно приватними, існують всі підстави для запобігання корупції без додаткового втручання держави. Однак на сьогодні ніхто не заперечує наявність корупційних за своєю сутністю трансакцій у приватному секторі. Крім того вплив приватних компаній на економіки різних країн дедалі зростає, як і їхня частка у ВВП, роль держав як регуляторів на ринках у цей же час зменшується. Наслідками таких процесів є безпосередній негативний вплив корупції у приватному секторі на економіки країн і беззаперечна шкода суспільним інтересам, що і довела остання світова економічна криза. З огляду на це сучасні економісти намагаються удосконалити визначення корупції з першої групи визначень, зробивши їх більш універсальними шляхом вилучення проблемних фрагментів попередніх визначень, а також додавання нових більш універсальних критеріїв. Зокрема, такі визначення запропонували І. Сеніор, В. Танці, С. Седе та Н.А. Густавсон, економісти Норвезької Агенції зі співробітництва задля розвитку, Трансперенсі Інтернешинел та ООН.

І. Сеніор [33, p. 27-29] зазначає, що корупція виникає, коли корупціонер таємно передає певне благо (товар чи послугу) посадовій особі (у приватному чи публічному секторі), з метою впливу на дії, що тягнуть за собою особистий зиск для корупціонера чи посадової особи і для здійснення яких посадова особа має повноваження. Таке визначення охоплює дії на будь-якому рівні як у приватному, так і у державному секторах, не залежить від часу, країни, моральних норм, законодавчих норм та звичаїв. Однак ступінь таємності передачі певних благ залежить від ймовірності настання покарання за корупційні дії. Якщо така ймовірність низька або ж прямує до нуля, то і передача може відбуватись майже або цілком явно.

В. Танці [38] інтерпретує корупцію як навмисне порушення принципу неупередженості з метою отримання від такої поведінки певної вигоди для себе чи для пов’язаних осіб. Принцип неупередженості вимагає, щоб особисте чи будь-які відносини не відігравали ніякої ролі у прийнятті економічних рішень, які стосуються більше, ніж однієї сторони. До всіх економічних агентів має бути однакове ставлення, оскільки упередженість по відношенню до окремих агентів є необхідною умовою розвитку корупції. Для того, щоб така упередженість вважалась корупційною, вона має бути навмисною та приносити певну вигоду порушнику принципу неупередженості, при чому порушення принципу неупередженості та отримання вигоди від цього можуть як збігатись у часі, так і відбуватись з будь-яким часовим лагом. Основним недоліком цього визначення є необхідність доведення на практиці факту порушення чи дотримання принципу неупередженості для ідентифікації корупційної дії, що буде важко зробити через брак інформації та необхідність врахування низки суперечливих факторів.

С. Седе та Н.А. Густавсон [39, р. 653] пропонують трансформувати поняття «довіреної влади» у термін «активи організації». Таким чином корупцію вони визначають як неналежне використання активів організації (приватної чи публічної) заради отримання приватної вигоди. Таке визначення дозволяє врахувати корупційні трансакції у приватному і державному секторах і звужує сферу таких трансакцій лише тими, що пов’язані з використанням активів. Таке звуження з одного боку дозволяє більш легко виявляти корупційні трансакції, однак при його застосуванні низка діянь, зокрема, деякі випадки фаворитизму, непотизму, блату, покровительства, клієнтелізму, зловживання обов’язками, торгівлі впливом тощо, не будуть враховані.

Економісти Норвезької Агенції зі співробітництва задля розвитку (Norad) [25, р. 11-12] пропонують трансформувати визначення щоб відійти від наголосу на приватній вигоді: «зловживання довіреною владою задля отримання недозволеної вигоди», де недозволений – заборонений законом, правилами або звичаями. Таке визначення охоплює трансакції у державному та недержавному секторах, нетрансакційну корупцію (наприклад, фальсифікацію), а також як індивідуальну корупцію, так і системну корупцію в рамках захоплення держави та неопатрімоніальних систем. Однак воно, як і наведені вище державоорієнтовані визначення, прив’язує оцінювання корупційності діяння до певних правових чи інших норм, які на практиці залежать від політичних, історичних та соціально-культурних умов.

Другий тип визначень, як вже зазначалося, акцентує увагу на ринковому механізмі у виникненні корупції. Я. Ван Клаверн [19, р. 25-26] зазначає, що корумпований посадовець вважає державну установу своїм бізнесом, дохід від якого він прагне максимізувати завдяки ринковій ситуації та своїм здібностям знаходити точку найвищого доходу на кривій суспільного попиту. У цьому випадку державний службовець виступає як монополіст, що максимізує свій дохід. З такої точки зору сутністю корупції є проникнення ринкових механізмів у процес прийняття рішень, який має базуватись на інших суспільно-орієнтованих критеріях. Наведене визначення акцентує увагу на конфлікті між ринковим і адміністративним процесами розподілу ресурсів. Р.Ф.Прітцль [1] інтерпретує державну корупцію як нелегальний ринок прав власності. Права власності при цьому розглядаються як наявні де-факто повноваження на певний об’єкт з боку посадовця.

Недоліками визначень другого типу, окрім перших трьох недоліків визначень першого, є те, що вони: по-перше, не враховують нематеріального зиску від корупції (престиж, обіцянки про політичну підтримку); по-друге, не враховують того факту, що попит на державні послуги часто є нееластичним, високо індивідуалізованим (наприклад, призначення на посади за знайомством) і зазвичай набагато перевищує пропозицію [17, p. 4-8]; по-третє, не пояснюють, чому дія ринкових сил та монопольної влади у державному секторі є корупційною, а будь-де в інших секторах – ні [28]; по-четверте, не враховують нормативного аспекту корупції, що присутній у двох інших типах визначень, однак на практиці не діють без врахування зазначеного аспекту [8].

Третя група визначень акцентує увагу на порушенні суспільних інтересів при корупційних діях. К. Дж.Фрідріх [11, p. 74.] наголошує, що проблема корупції виникає тоді, коли наділена владою особа, уповноважена виконувати певні функції, за матеріальну чи іншу не передбачену законодавчо винагороду вдається до певних дій, що приносить користь будь-кому, хто пропонує зазначену винагороду, і що зменшує суспільний добробут, шкодить суспільству та його інтересам. А.К. Джейн розглядає корупцію як використання особами, що наділені владними повноваженнями, даної їм влади для досягнення своїх власних економічних інтересів за рахунок суспільних благ [16, р. 73]. Р. Сото визначає корупцію як використання службового положення для власної вигоди чи вигоди третіх осіб, що шкодить інтересам установи, де працює службовець, або інтересам суспільства [35, р. 5].

Цей тип визначень враховує і природу явища корупції, і її наслідки, торкається морального аспекту проблеми. Однак використовуючи його важко виокремити корупційні дії від не корупційних через те, що, по-перше, поняття «суспільний інтерес» не може бути чітко визначене, по-друге, сутність корупції та її наслідки – це дві різні проблеми для дослідження, по-третє, якщо визначати сутність корупції за її наслідками, складно порівняти власне фактичні її наслідки з альтернативними наслідками не корупційних дій за інших рівних умов. Якщо ж вилучити з визначення твердження про наслідки, то отримаємо формулювання ідентичне вищенаведеному визначенню Дж. Ная [17, p. 6-7; 29] з усіма його недоліками, які наведені вище.

Наведені три типи визначень мають спільну рису – тлумачать конкретні типи поведінки, однак оминають ключові питання про 1) межу між приватним та публічним, 2) межу владних повноважень, 3) види та легітимність норм що визначають здійснення владних повноважень 4) сутність приватної вигоди [14, р. 1044-1050; 17, p. 4-8].

Усі наведені вище визначення зосереджують увагу на рівні окремих персоналізованих трансакцій і розглядають корупцію як епізодичний феномен, однак останнім часом все більший наголос робиться дослідниками корупції на тому, що остання найчастіше є системною політичною проблемою, що виходить далеко за межі індивідуального, це дозволяє вивчати явище на системному рівні. Дослідження [7, 24] показують, що системна корупція не залежить від індивідуального вибору, а є складовою частиною структури таких соціальних систем[2] як політична, економічна та адміністративна і є для політичних акторів нормою такої поведінки, яка забезпечує подальше функціонування зазначених систем і подальший контроль над економічними і політичними ресурсами для груп, до яких згадані актори належать. З точки зору інституційної теорії, системна корупція є результатом феномена «хвороби інститутів», коли порушуються системи інформації, стимулів і відповідальності. Тобто корупція може розумітись як недолік в інституційній структурі суспільства, зокрема, у її здатності бути керованою.

Системна корупція – це спосіб життя економічних агентів або ж спосіб функціонування системи, коли неетична діяльність є звичайною, глибоко вкоріненою у норми та очікування у політичному та соціальному житті, а покарання за неї – малоймовірне, [9, р. 119.; 15]. Ознаками системної корупції є такі [36, p. 75; 43, р. 10-11]:

·                     корупційна поведінка є нормою у державному та приватному секторах;

·                     формальні та неформальні норми суперечать одні іншим;

·                     ймовірність покарання за корупційні трансакції невелика, а очікувана вигода висока;

·                     наявна висока толерантність населення до корупції.

Основними характеристиками системної корупції є ступені її а) ендемнічності (наявності історичних, соціальних, моральних, економічних, політичних та інших сприятливих для розвитку корупції умов) та б) інституціоналізації (закріплення стереотипів корупційної поведінки у соціальних інститутах). Дж.Дж. Коетці наголошує [6], що для системної корупції неможливо знайти її безпосередні причини або вичерпний перелік факторів, взаємодія яких призводить до корупційних трансакцій. Для неї характерною є наявність сукупних чинників, які виступають взаємопов’язаними причинами та наслідками корупції одночасно, за якої усунення одного чи декількох з них не здатне усунути проблему корупції. Однак теоретично виділено два основні шляхи переходу спорадичної корупції у системну. Першим є шлях знизу-догори [18, p. 25-29], який йде з-за меж адміністративної системи і розповсюджується останньою, починаючи з найнижчих посадовців, тобто відбувається поступове зниження стандартів управління через непотизм, клієнтелізм, фаворитизм, покровительство та блат повільно але неухильно призводить до системної корупції. Другим є шлях згори-донизу, коли прихід до влади корумпованих політичних лідерів також через непотизм, клієнтелізм, фаворитизм, покровительство та блат спричиняє швидку зміну соціальних норм на користь корупційної поведінки [18, p. 25-29; 37, р. 10, 77].

Системна корупція є проблемою колективних дій [27], які визначаються переконанням економічних агентів щодо поведінки інших економічних агентів. Тобто економічні агенти переконані, що більшість інших агентів у певних ситуаціях вдаватимуться до корупційних трансакцій, поводитимуться так само. Навіть якщо більша частина людей засуджують корупцію через її негативний вплив, вони не будуть докладати зусиль з впровадження, фінансування та захисту некорумпованих інститутів, оскільки останні є соціально ефективні у довгостроковій перспективі, але не задовольняють короткострокові інтереси, вигода від яких для окремого економічного агента чи групи економічних агентів буде перекривати можливі збитки від корупції [10; 32]. отже системна корупція здатна до самоукріплення [3, p. 649-650], тобто її підтримання визначається завдяки стратегічній компліментарності вже наявним рівнем корупції, який у свою чергу залежить для кожної інституції від історичних умов.

Наразі не існує загальноприйнятого визначення поняття корупції, різні суспільства мають різні моральні, політичні та адміністративні бачення того, яка діяльність є корупційною, а яка ні, однак виокремлюються два основних рівні дослідження цього явища: як індивідуальної та як колективної поведінки. Визначення, що даються у межах зазначених рівнів, хоч і не є вичерпними, виявляються достатніми, щоб охарактеризувати основні причини, способи здійснення та наслідки корупції. У кожному конкретному випадку дефініції такого комплексного явища як корупції зумовлюються цілями та методами окремих досліджень і, відповідно, мають низку переваг та недоліків. Проте оскільки формулювання більш точного визначення неодмінно наштовхується на законодавчі, кримінологічні та політичні проблеми, така зумовленість визначень виявляється доцільною.

Список літератури:

1.        Притцль Р. Ф. Коррупция, рентоориентированное поведение и организованная преступность в России // Политэконом. №1. – 1997 -- с. 64-76.

2.        Ackoff R.L. A Systemic View of Transformational Leadership. // http://www.alasa.upenn.edu/leadership.pdf. – 2009 – 15 p.

3.        Aidt T. S. Economic Analisys of Corruption: A Survey. // The Economic Journal № 113 (November). – 2003 – р. 632-652.

4.        Banfield E. C. Political Influence. / New York: The Free Press. – 1961 – 358 p., p. 315

5.        Bayley D. H. The effects of corruption in a developing nation. // The Western Political Quarterly № 19 (December). – 1966 – р. 719-732.

6.        Coetzee J.J. Understanding Systemic Corruption. // http://www.deloitte.com/assets/Dcom-SouthAfrica/Local%20Assets/Documents/understanding_systemic_corruption.pdf – 2011 – 14 р.

7.        Cooksey B. Aid and Corruption: A worm’s-eye view of donor policies and practices. // Paper presented to the 11th International Anti-Corruption Conference, Seoul. – 2003 – May – р. 25-29.

8.        Dey H.K. The genesis and spread of economic corruption: a microtheoretic approach. // World Development № 17. – 1989 – p. 503–511.

9.        Diamond L. A Quarter-Century of Promoting Democracy // Journal of Democracy № 18 (4). – 2007 – р. 118-120.

10.     Falaschetti D., Miller G. Constraining the Leviathan: Moral Hazard and Credible Commitment in Constitutional Design. // Journal of Theoretical Politics № 13(4). – 2001 – р. 389-411.

11.     Friedrich С.J. Political Pathology // The Political Quarterly № 37(1). – 1966 – р. 70-85.

12.     Halpern J., Kenny C., Dickson E., Ehrhardt D., Oliver C. Deterring Corruption and Improving Governance in the Water Supply and Sanitation Sector. A Sourcebook. // World Bank Water Working Paper Note № 18, Washington DC. -- 2008 – 169 р.

13.     Heidenheimer A. J., Johnston M., LeVine V. T. Political Corruption: A Handbook. / 2nd Edition., New Brunswick, N.J.: Transaction Publishers. – 1989 – 1017 p.

14.     Hodgson G. M., Shuxia J. The Economics of Corruption and the Corruption of Economics: An Institutionalist Perspective // Journal of Economic Issues № XLI(4). – 2007 – December – р. 1043-1061.

15.     Hope K.R., Chikulo B.C. Corruption and Development in Africa. Lessons from Country Case Studies. / London: Macmillan Press Limited. – 2000 – 336 р.

16.     Jain A.K. Corruption: A review. // Journal of Economic Surveys № 15(1). – 2001 – р. 71-121.

17.     Johnston M. Comparing Corruption: Conflicts, Standards and Development // Сonference paper, presented at the XVI World Conference of the International Political Science Association, Berlin. – 1994 – August – 33 p.

18.     Khan F. Understanding the Spread of Systemic Corruption in the Third World. // American Review of Political Economy № 6(2). – 2008 – p. 16-39, p. 25-29

19.     Klaveren J. V. The Concept of Corruption / in Heidenheimer A. J., Johnston M., LeVine V. T. Political Corruption: A Handbook. / 2nd Edition., New Brunswick, N.J.: Transaction Publishers. – 1989 – 1017 p.

20.     Klitgaard R. Controlling Corruption. / Berkeley: University of California Press. – 1988 – 220 p.

21.     Klitgaard R. Gifts and bribes / in Strategy and Choice, ed. By Zeckhauser R., Cambridge, MA.: The MIT Press. – 1991 – p. 211-239.

22.     Langseth P. Global Dynamics of Corruption, The Role of the United Nations Helping Member States Build Integrity to Curb Corruption // United Nations’ Global Programme Against Corruption, Vienna. – 2002 – October – 28 p.

23.     Mishra A. Corruption: A Review // University of Dundee, Department of Economic Studies,Working Paper № 170. – 2004 – 32 p.

24.     Mungiu-Pippidi A. Corruption: Diagnosis and Treatment. // Journal of Democracy № 17(3). – 2006 – July – р. 86-99.

25.     Norwegian Agency for Development Cooperation Anti-Corruption Approaches A Literature Review // Study № 2/2008. – 2009 – January – 68 р., р.

26.     Nye J. S. Corruption and Political Development: A Cost-Benefit Analysis American Political Science Review № 61(2). – 1967 – June – р. 417-427.

27.     Ostrom E. A Behavioral Approach to the Rational Choice Theory of Collective Action. American Political Science Review № 92(1). – 1998 – р. 1-22.

28.     Philp M. Defining political corruption. // Political Studies № XLV. – 1997 – p. 436–462.

29.     Philp M. From «Asabiya» to Moral Aptitude: A Case Study in the Definition of Political Corruption // Paper presented at the Research Roundtable of the Committee on Political Finance and Political Corruption, International Political Science Association, Kazimierz, Poland. – 1989.

30.     Pope J. Confronting Corruption: the Elements of a National Integrity System. / Transparency International Source Book. – 2000 – 364 p.

31.     Rose-Ackerman S. Corruption and Government, Causes, Consequences and Reform. / Cambridge, UK.: Cambridge University Press. – 1999 – 266 р.

32.     Rothstein B. Social Capital, Economic Growth and Quality of Government: The Causal Mechanism. // New Political Economy №8 (1). – 2003 – р. 49-71.

33.     Senior I. Corruption – the World’s Big C Cases, Causes, Consequences, Cures / The Institute of Economic Affairs. – 2006 – 219 p.

34.     Shleifer A., Vishny R. W. Corruption. // Quarterly Journal of Economics № 108. – 1993 – p. 599–618.

35.     Soto R. La corrupcion desde una perspective economica // Pontifica Universidad Catolica de Chile, Instituto de Economia, Documento de trabajo № 234. – 2003 – Enero – 46 p.

36.     Stefes C. H. Governance, the State, and Systemic Corruption: Armenia and Georgia in Comparition. // Caucasian Review of International Affears № 2(2) – 2008 – p. 73-83.

37.     Stok N. R. B. Systemic Corruption in the Economy // Copenhagen Business School, Department of International Economics and Management. – 2011 – 84 р.

38.     Tanzi V. Corruption, Governmental Activities, and Markets. // International Monetary Fund, Working Paper № 99. – 1994 – 20 р.

39.     Thede S. Gustafson N.A. The Multifaceted Impact of Corruption on International Trade. // World Economy № 35(5). – 2012 – May – р. 651-666.

40.     Transparency International. Global Corruption Report 2008. Corruption in the Water Sector / Transparency International, Cambridge University Press, Cambridge. – 2008 – 368 р.

41.     United Nations Handbook on Practical Anti-corruption Measures for Prosecutors and Investigators. / United nations, Vienna. – 2004 – September – 215 p.

42.     Werlin, H.H. The Consequences of Corruption: The Ghanaian Experience. // Political Science Quarterly № 88(1). – 1973 – p. 71-85

43.     World Bank. Helping Countries Combat Corruption: The Role of the World Bank. / World Bank Report, New York. – 1997 – September – 69 p.

Остапчук Микола Миколайович,

Карабут Мирослав Олександрович,
студенти IV курсу факультету економічних наук,
Чорноморський державний університет імені Петра Могили

УДК 336

ТЕОРЕТИЧНІ АСПЕКТИ ДОСЛІДЖЕННЯ МОНЕТАРНОЇ ПОЛІТИКИ ТА ЇЇ РОЛЬ В МАКРОЕКОНОМІЧНІЙ СИСТЕМІ

Анотація. У статті проаналізовано цілі монетарної політики, особливості інструментів монетарної політики. Досліджено роль Центрального банку у регулюванні грошово-кредитної політики. Виділено загальні принципи монетарної політики, основні види та режими грошово-кредитної політики.

Ключові слова: монетарна політика, центральний банк, облікова ставка, норма резервування, таргетування.

Аннотация. В статье проанализированы цели монетарной политики, особенности инструментов монетарной политики. Исследована роль Центрального банка в регулировании денежно-кредитной политики. Выделены общие принципы монетарной политики, основные виды и режимы денежно-кредитной политики.

Ключевые слова: монетарная политика, центральный банк, учетная ставка, норма резервирования, таргетирование.

Annotation. Targets of monetary policy, peculiarities of monetary policy instruments are analyzed in the article. The role of Central bank in regulation of monetary policy is examined. General principles of monetary policy, main types and modes of monetary policy are emphasized.

Keywords: monetary policy, central bank, discount rate, reserve requirement, targeting.

 

Постановка проблеми. Процеси макроекономічної рівноваги займають чи на найголовніше місце в економічній політиці держав. Але до кейнсіанської теорії макроекономіку як науку ще не виносили у окрему галузь, хоча приклади макроекономічного аналізу були присутні, наприклад в Економічній таблиці Ф. Кене. Наразі макроекономічна теорія розвинулася доволі широко, але єдине, що об’єднує всіх представників різних макроекономічних шкіл є втручання держави в економіку країни, в тій чи іншій мірі.

Згодом було виділено фіскальну та монетарну політики державного втручання, які виконувалися різними державними органами за допомогою різних інструментів.

У зв’язку з розширенням глобалізаційних процесів, економіки країн стають взаємопов’язані не тільки за рахунок міжнародних економічних відносинах, а й внаслідок таких негативних явищ як криза. Тому в залежності від того, в якій фазі циклу знаходиться країна, їй необхідно проводити або рестрикційну, або експансійну  макроекономічну політику.

Основні рецепти макроекономічної рівноваги пропонують представники кейнсіанської та монетаристської теорій, які широко використовувалися в різні періоди XX ст. Після кризи у 1970-х рр. кейнсіанські методи державного регулювання поступилися монетаристським. Однією з теорій такої зміни міг бути перехід до кризової фази довгих циклів Кондратьєва з усіма світовими змінами, які відбулися після кризи. Наразі світ перебуває у низхідній хвилі Кодратьєва і наступна депресія передбачається у 2030 роках.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Проблеми монетарної політики досліджувалися такими економістами України як Н. Гребеник, яка акцентує увагу на синергії між фіскальної та монетарної політиками, О.Дзюблик, який виводить монетарну політику на перший план, говорячи про її вирішальне значення у формуванні закономірностей економічного розвитку в перехідний період. А.Сомик приділяє належну увагу питанню кризового середовища реалізації монетарної політика, від чого значною мірою залежить ефективність заходів монетарної політики щодо досягнення намічених цілей.

Макконнелл К.Р та Брю С.Л. визначають перевагами монетарної політики її швидкість та гнучкість, а також захищеність від політичного тиску. Долан Е. Дж. визначає різні тактичні цілі Федеральної резервної системи, вибір яких впливає на пропозицію грошей, а й так на загальну грошово-кредитну картину в країні.

Мета статті. Метою даної статті є визначення ролі монетарної політики як такої у макроекономічному контексті та визначення інструментів монетарної політики.

Виклад основного матеріалу.

Успішне реформування та ефективність національної економіки у першу чергу залежить від правильного визначення пріоритетів і напрямків чинної макроекономічної політики.

Перш за все макроекономічна політика це різновид державної політики, спрямований на впорядкування економічних процесів.

Необхідність макроекономічної політики зумовлена:

-        недосконалістю ринкового механізму, який саморегулюється на цей момент і не завжди враховує перспективу;

-        певною соціальною доктриною держави, яку необхідно реалізовувати;

-        необхідністю гарантій державної безпеки, зокрема економічної;

-        негативним впливом зовнішніх чинників на національну економіку, зокрема процесами глобалізації.

Важливою складовою економічної політики країн з ринковою економікою є монетарна політика, яка виступає механізмом економічної політики разом з фіскальною та ціновою політиками.

Монетарна політика – це комплекс заходів у грошово-кредитній сфері, спрямованих на забезпечення економіки стабільною національною грошовою одиницею, на контролювання інфляції, стимулювання економічного зростання, забезпечення високого рівня зайнятості населення і вирівнювання платіжного балансу.

Цілі грошово-кредитної політики визначаються залежно від рівня розвитку економічних взаємовідносин у державі та поділяються на три групи:

Стратегічні цілі – ключові цілі загальнодержавної економічної політики (цінова стабільність, стабільність обмінного курсу, зростання економіки, забезпечення зайнятості, збалансування платіжного балансу тощо).

Проміжні цілі – зміни у певних економічних процесах, які повинні сприяти досягненню стратегічних цілей (наприклад, пожвавлення економічної кон’юнктури). Особливістю проміжних цілей є їх дія протягом тривалого періоду, впродовж якого може біти доведена їх ефективність.

Використання проміжних цілей дає змогу узгодити кінцеві цілі з інструментами монетарної політики. Конкретний вибір проміжного цільового орієнтиру визначається тим, наскільки стало він пов'язаний з кінцевими цілями монетарної політики у конкретній економічній ситуації.

Тактичні цілі – регулювання ключових економічних змінних через банківську систему (монетарної бази, грошової маси, процентної ставки, валютного курсу) для досягнення проміжних цілей. Основними ознаками тактичних цілей є їх короткостроковість, реалізація виключно за допомогою оперативних заходів центрального банку і багатоаспектність.

На думку З. Ватаманюка, тактичні цілі – це прерогатива виключно центрального банку держави [2, с. 264 – 265].

Головне завдання грошово-кредитної політики - визначення реального попиту на гроші з блоку економічних агентів і забезпечення відповідної пропозиції грошей, яка б відповідала запланованому зростанню обсягу виробництва без загрози стабільності національної валюти та грошово-кредитного ринку в цілому, а також запобігала розвитку інфляції за рахунок монетарної складової [4, с. 385].

Об’єктами монетарної політики є пропозиція і попит на грошовому ринку.

Пропозиція грошей складається з готівки поза банківською системою і чекових внесків. Фактично, готівкові гроші означають зобов’язання центрального банку, а чекові депозити – зобов’язання комерційних банків.

Пропозиція грошей є функцією трьох екзогенних змінних:

= ,                                                                   (1.1)

де cr – коефіцієнт депонування грошей; rr – норма фактичного резервування депозитів; В – грошова база.

Коефіцієнт депонування грошей характеризує структуру зберігання населенням ліквідних коштів у вигляді їхнього розподілу між готівковими грошима і коштами поточних (чекових) депозитів. Чисельно – це відношення попиту на готівку до депозитів.

Норма фактичного резервування депозитів – відношення загальних резервів комерційних банків до депозитів.

Суб’єктами проведення монетарної політики з боку держави виступають центральний банк країни, міністерство фінансів, державна скарбниця, органи нагляду з діяльністю банків і контролю за грошовим обігом, установи зі страхування депозитів тощо.

Центральний банк є основним суб’єктом здійснення державної монетарної політики в національних економічних системах. Він очолює банківську систему, регулює грошово-кредитну систему країни, володіє монопольним правом на грошову емісію, здійснює монетарну політику в інтересах національної економіки.

Центральний банк визначає пропозицію грошей насамперед через грошову базу, величина якої може контролюватися центральним банком. Збільшення або зменшення грошової бази, у свою чергу, супроводжується мультиплікативним розширенням або, відповідно, скороченням пропозиції грошей комерційними банками. У такий спосіб зміни обсягу пропозиції грошей в економіці, викликані змінами грошової бази, відбуваються у два етапи:

1)     зміни у грошовій базі, які включають зміну зобов’язань центрального банку перед населенням (зміни у величині готівки в обігу поза банками) і перед системою комерційних банків (зміни у величині резервів комерційних банків);

2)     мультиплікативна зміна пропозиції грошей у системі комерційних банків [6, с. 27].

Через національний банк держава регулює емісію, встановлює позичковий банківський процент, надає кредити, випускає цінні папери, впливає на грошові потоки і заощадження. Вказані інструменти дають змогу державі протистояти інфляції, регулювати процентні ставки, а через них - інвестиційний процес, виробництво й зайнятість, здійснювати відчутний вплив на рух курсу акцій.

Основні функції та повноваження центрального банку:

1)     забезпечення стабільності національної грошової одиниці;

2)     емісія національних грошових знаків, організація їхнього обігу;

3)     традиційне зберігання золотовалютних резервів країни;

4)     формування і реалізація грошово-кредитної політики та валютної політики держави;

5)     визначення функцій міжбанківського розрахункового центру, кредитора комерційних банків;

6)     зберігання обов’язкових резервів комерційних банків;

7)     виконання обов’язків фінансового агента уряду, обслуговування державного бюджету;

8)     контроль за дотриманням комерційними банками законодавства з банківської справи та нормативів діяльності, встановлених центральним банком;

9)     обслуговування державного боргу [3, с. 446 – 447].

Пропозиція грошей регулюється центральним банком за допомогою інструментів прямого та непрямого впливу.

Прямі інструменти монетарної політики:

-        ліміти кредитування для окремих банків;

-        пряме регулювання процентної ставки;

-        грошова емісія.

Непрямі інструменти монетарної політики:

-        операції на відкритому ринку цінних паперів;

-        зміна облікової процентної ставки;

-        зміна вимог до рівня обов’язкових резервів депозитних інститутів.

Прямі інструменти монетарної політики традиційно використовуються у країнах, що розвиваються, а інструменти непрямого регулювання – у розвинутих країнах.

Інструменти прямого впливу ефективні лише в короткостроковому періоді як засіб запобігання надмірній кредитній емісії. Їхнє використання пов’язане з видатками у сфері розподілу ресурсів – зменшенням конкуренції між банками, викривленням структури їхніх кредитних портфелів, зменшенням посередницької ролі банків у економічній системі тощо. Якщо пряме втручання триває довго, воно згубно впливає на економіку, спотворюючи конкурентні відносини та структуру кредитного ринку.

Ефективність застосування непрямих інструментів регулювання пов’язана з розвитком грошового ринку. Їхнє використання дає можливість банкам вільно розподіляти кредити відповідно до ринкової ситуації.

Непрямі інструменти монетарної політики коригують розмір грошової маси, впливаючи або на грошову базу, або на грошовий мультиплікатор [5, с. 200-201].

Операції на відкритому ринку – це купівля центральним банком державних цінних паперів на фінансових ринках і продаж їх комерційним банкам, фірмами і населенню, спрямовані на зміну розміру або структури резервів комерційних банків і на регулювання пропозиції грошей. Операції центрального банку на відкритому ринку прямо впливають на обсяг грошової бази, оскільки змінюють обсяг банківських резервів.

Купівля цінних паперів збільшує пропозицію грошей за рахунок збільшення резервів комерційних банків. Додатково створені банківські резерви становлять основу для подальшої кредитної мультиплікації грошей, а отже, визначають розширення грошової маси.

Продаж цінних паперів вилучає ліквідні кошти з економіки. Якщо операції з купівлі або продажу цінних паперів здійснюються з небанківським сектором, то зміни в пропозиції грошей відбуваються безпосередньо за рахунок зміни кількості депозитних грошей.

Форми операції на відкритому ринку:

-        Угода репо – угода про зворотний викуп цінних паперів – використовується для поточного коригування змін у структурі банківських резервів і пропозиції грошей. Такі операції тимчасово впливають на розмір банківських резервів. Після завершення операції з цінними паперами обсяг банківських резервів встановлюється на попередньому рівні.

-        Операції аутрайт – остаточна купівля цінних паперів з негайною оплатою – спрямовані на остаточну зміну обсягу грошової маси в економіці. Пропозиція грошей змінюється на величину, що дорівнює добутку грошового мультиплікатора і обсягу купівлі/продажу цінних паперів [3, с. 449 -450].

Види операцій на відкритому ринку:

-        Динамічні – спрямовані на зміну банківських резервів з метою впливу на розвиток економічної системи. Ці операції змінюють пропозицію грошей в економіці і передбачають купівлю/продаж цінних паперів на тривалий період з негайною їх оплатою.

-        Захисні – спрямовані на компенсацію небажаних змін у структурі банківських резервів, динаміці грошового мультиплікатора тощо. Прикладом таких операцій є угоди, за якими центральний банк продає/купує цінні папери за умови, що покупець/продавець за короткий проміжок часу продасть/викупить їх назад центральному банкові.

Використання операцій на відкритому ринку цінних паперів має такі переваги порівняно з іншими інструментами монетарної політики:

1)     ініціатива з проведення операцій належить центральному банку;

2)     операції з цінними паперами забезпечують центральному банку гнучкість щодо обсягів і часу його втручання у грошовий ринок;

3)     комерційні банки здійснюють угоди з цінними паперами добровільно, їхній дохід визначається ринковою кон’юнктурою.

Облікова процентна ставка – це ставка процента, під яку центральний банк кредитує комерційні банки. Ринок, на якому центральний банк надає позики комерційним банками під оголошену облікову ставку, має назву «дисконтне вікно». Специфіка кредитів, які надаються через «дисконтне вікно», полягає у тому, що вони, як правило, надаються комерційним банкам для рефінансування їхньої діяльності.

Позики центрального банку відіграють захисну роль у короткостроковому періоді – вони надаються передусім для підтримки обов’язкових резервів комерційних банків на необхідному рівні (так звані «адаптаційні позики») та підтримки ліквідності комерційних банків у умовах банківської кризи (центральний банк є кредитором в останній інстанції)

При отриманні комерційними банками позикових резервів у центральному банку зростають як зобов’язання комерційних банків, так і грошова база. Центральний банк контролює обсяг запозиченого капіталу, а отже й грошову базу через облікову процентну ставку. Зниження облікової ставки стимулює комерційні банки частіше позичати у центрального банку, збільшуючи банківські резерви і кредитний потенціал банківської системи. Оскільки резервні вимоги на ці позики не поширюються, то всі нові резерви є надлишковими. Підвищення облікової ставки стримує «дисконтні позики» комерційних банків і у такий спосіб сприяє скороченню пропозиції грошей в економіці.

Наслідки зміни облікових ставок досить невизначені для фінансово-економічної системи, оскільки центральний банк не може точно передбачити обсяг кредитів, які візьмуть комерційні банки через «дисконтне вікно». Загалом зміна облікової ставки процента створює інформаційний ефект стосовно напряму монетарної політики. [1, с. 102-103]

Норма обов’язкових банківських резервів впливає на здатність комерційних банків  змінювати пропозиції грошей двома шляхами:

-        Збільшуючи обсяг надлишкових резервів комерційних банків;

-        Змінюючи розмір грошового мультиплікатора.

Обов’язкові банківські резерви – найбільш жорсткий інструмент грошово-кредитної політики. Його використовують як засіб, що забезпечує швидке стиснення чи розширення кредитної маси в економічній системі.

Зменшення резервних вимог переводить обов’язкові резерви у надлишкові й тим самим збільшує можливість банків створювати нові гроші. Водночас при зменшенні резервних вимог відбувається зростання грошового мультиплікатора. Обов’язкові резерви не дають прибутку комерційним банкам, тому їх часто розглядають як податок на грошові активи приватного сектору. Скорочення неприбуткових резервів дає змогу комерційним банкам підвищити процентну ставку за депозитами, а також залучити у банківську систему додаткові депозити. Це забезпечує збільшення пропозиції грошей в економіці. І навпаки, збільшення резервних вимог скорочує пропозицію грошей за рахунок зменшення грошового мультиплікатора і скорочення надлишкових резервів.

Такий інструмент монетарної політики забезпечує вирішення широкого кола завдань:

-        Захист інтересів кредиторів і вкладників;

-        Уникнення кризи неплатежів і гарантування стабільності банківської системи;

-        Боротьба з інфляцією, контроль ціни національної грошової одиниці шляхом обмеження грошової маси;

-        Підтримка резервів центрального банку;

-        Стимулювання ділової активності.

Вибір і поєднання грошово-кредитних інструментів залежать від завдань, які поставлені перед Національним банком України на тому чи іншому етапі соціально-економічного розвитку.

Залежно від впливу на економіку монетарна політика поділяється на:

1)     політику «дорогих грошей»;

2)     політику «дешевих грошей».

Політика «дорогих грошей» (монетарна експансія) спрямована на зростання сукупних витрат шляхом збільшення грошової маси і зниження ставки процента.

Політику «дешевих грошей» (монетарна рестрикція) спрямована на зменшення сукупних витрат шляхом зменшення грошової маси і підвищення ставки процента.

Також існує три режими монетарної політики:

1.     Монетарне таргетування:

Переваги:

-        високий рівень координації монетарної та макроекономічної політики;

-        можливість швидкого реагування з боку центрального банку.

Недоліки:

-        невизначеність майбутньої динаміки цін;

-        недостатня інформативність для суспільства;

-        неможливість контролю грошової мас при високій частці готівки;

-        недієвість у разі значних коливань попиту на гроші.

2.     Валютне таргетування:

Переваги:

-        високий рівень інформативності для суспільства;

-        низькі інфляційні очікування;

-        довіра суб’єктів господарювання до макроекономічних показників.

Недоліки:

-        залежність монетарної політики від зовнішньоекономічних факторів;

-        можливість припливу короткострокового спекулятивного капіталу;

-        ризики дестабілізації фінансової системи внаслідок світових валютних криз.

3.     Інфляційне таргетування:

Переваги:

-        забезпечення гнучкої валютно-курсової політики;

-        довіра з боку населення до політики центрального банку;

-        створення умов для збалансованого розвитку всіх секторів і галузей економіки.

Недоліки:

-        вплив на динаміку інфляції факторів, які не контролюються центральним банком;

-        послаблення гнучкості монетарної політики;

-        обмеження можливостей стимулювання економічного зростання і зниження безробіття.

Загальні принципи грошово-кредитної політики:

-        застосування грошово-кредитних інструментів справляє на економіку опосередкований і загальний вплив;

-        для грошово-кредитних інструментів характерним є часовий розрив між їхнім використанням і досягненням ефекту, тому необхідно враховувати ефект запізнення між застосуванням регуляторних заходів і реакцією на них грошово-кредитної системи;

-        неприпустимим є застосування різких змін параметрів грошово-кредитних агрегатів у ході регуляторних заходів, що зумовлено інерційністю економіки та грошово-кредитної сфери, оскільки це може призвести до дестабілізації грошового обігу та погіршення умов функціонування економіки у цілому в довгостроковому періоді;

-        найбільш дієвим застосування монетарних інструментів є за умов надзвичайно пожвавленої, «перегрітої» економіки;

-        враховуючи курс на інтеграцію національної економіки у світову економічну систему, необхідно обов’язково узгоджувати грошово-кредитну і валютну
політику [3, с. 457-459].

Висновки. Монетарна політика – важлива складова макроекономічної політики. ЇЇ об’єктом є пропозиція грошей, яка виступає агрегатом М1, тобто складається з готівки поза банківською системою і чекових внесків. Основними інструментами грошово-кредитної політики, яку здійснює центральний банк, виступають прямі інструменти (ліміти кредитування, пряме регулювання процентної ставки, грошова емісія) та непрямі інструменти (операції на відкритому ринку цінних паперів, зміна облікової процентної ставки, зміна рівня обов’язкових резервів). Прямі інструменти у довгостроковій перспективі можуть спотворити конкурентні відносини та структуру кредитного ринку. Натомість непрямі методи мають більшу ефективність в зв’язку з розвитком грошового ринку. 

Перелік використаної літератури

1.     Берже П. Денежный механизм. Пер. с.фр. / Берже П.  -  М. – А/О Издательская группа «Прогресс», 1993 г. – 144 с.

2.     Ватаманюк З.Г. Економічна теорія: У 2-х кн.. Кн.1. Макроекономіка: Навч.
посібник / Ватаманюк З.Г., Панчишин С.М. – К.: Заповіт, 1997. – 408 с.

3.     Мельник А.Ф. Макроекономіка та макроекономічна політика: [Навч. посіб] / Мельник А.Ф., Желюк Т.Л., Длугопольський О.В, Панухник О.В. – К.: Знання, 2008. – 696 с. – (Вища освіта XXI століття).

4.     Панчишин С. Макроекономіка: Навч. посібник. Вид. 2-ге, стереотипне. /
Панчишин С. – К.: Либідь. – 616 с.

5.     Селищев А.С. Макроэкономика. 3-е изд. / Селищев А.С. – СПб.: Питер, 2005. –
464 с.: ил. – (Серия «Учебник для вузов»).

6.     Шаров О. Центральний банк у XXI сторіччі: виклики та рішення / Шаров О. - Вісник НБУ. – 2008. - №7. – С. 18 – 30.

 

 

---

[1] Наведену класифікацію визначень запропонував А. Дж. Хайденхаймер [13, p. 8-11].

 

[2] Р.Л. Акофф [2, p. 6] виділяє такі основні типи систем, як детерміністичні (механічні), біологічні, соціальні та екологічні. Кожен наступний тип систем може містити системи попередніх типів і системи свого типу як складові, однак система будь-якого типу завжди більша, ніж просто сукупна сума своїх незалежних складових. Основними характеристиками систем є 1) кожна з частин системи може впливати на її поведінку чи характеристики, 2) жодна з частин не чинить незалежного впливу на систему, 3) характер впливу окремих частин на систему залежить від функціонування інших частин, 4) будь-який набір частин може впливати на поведінку чи характеристики системи але лише у взаємодії з іншими складовими.